https://pastein.ru/t/3Z
скопируйте уникальную ссылку для отправки
ОП
3.Обов’язкові медичні огляди певних категорій осіб.
Роботодавець зобов'язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організувати проведення попереднього (під час прийняття на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. За результатами періодичних медичних оглядів у разі потреби роботодавець повинен забезпечити проведення відповідних оздоровчих заходів. Медичні огляди проводяться відповідними закладами охорони здоров'я, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за відповідність медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника. Порядок проведення медичних оглядів визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Роботодавець має право в установленому законом порядку притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності, а також зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.
Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок позачерговий медичний огляд працівників:
за заявою працівника, якщо він вважає, що погіршення стану його здоров'я пов'язане з умовами праці;
за своєю ініціативою, якщо стан здоров'я працівника не дозволяє йому виконувати свої трудові обов'язки.
За час проходження медичного огляду за працівниками зберігаються місце роботи (посада) і середній заробіток.
7.Робочий час. Його види.
Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов’язки.
Тривалість робочого часу в нашій країні регулюється як в централізованому порядку законодавчими актами, так і колективними договорами та угодами на регіональному рівні, а також в індивідуальному порядку в рамках конкретного трудового договору. При цьому держава встановлює лише верхню межу тривалості робочого часу, яка не може бути перевищена.
Розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Норма робочого часу - це встановлена законом, колективним або трудовим договором для конкретного працівника тривалість його робочого часу за певний календарний період - день, тиждень, місяць.
Нормальна тривалість робочого часу, відповідно до статті 50 КЗпП, не може перевищувати 40 годин на тиждень. І це правило поширюється на найманих працівників підприємств усіх форм власності. Але підприємствам і організаціям надано право при укладанні колективного договору встановлювати меншу тривалість робочого часу
8. Відпустка. Види відпусток.
Право на щорічну основну відпустку мають усі працівники, які перебувають у трудових відносинах, тобто з якими укладено трудові договори (ст. 2 Закону про відпустки). При цьому не мають значення ні вид трудового договору (строковий, безстроковий, контракт), ні умови роботи (сумісництво, тимчасові чи сезонні роботи).
Щорічні основні відпустки згідно зі ст. ст. 79 – 80 КЗпП і ст. 10 Закону про відпустки надаються з дотриманням таких правил:
• відпустка надається за відпрацьований робочий рік;
• вона може ділитися на частини з таким розрахунком, аби основна її безперервна частина була не менше 14 календарних днів;
• право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на цьому підприємстві;
• якщо відпустка надається до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи, її тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених ч. 7 ст. 10 Закону про відпус
• щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть надаватися працівникові в будь-який час відповідного робочого року;
• щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані зазвичай до закінчення робочого року;
• забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років поспіль, а також ненадання їх протягом робочого року працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами чи з особливим характером праці.
9. Поняття предмету «Охорона праці ». Мета охорони праці.
Охорона праці - як галузь людської діяльності - це система право-вих, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямова-них на збереження життя, здоров’я та працездатності людини у процесі її трудової діяльності. Основною метою охорони праці є створення безпеч-них умов трудової діяльності людини, забезпечення її високої та ефекти-вної працездатності.
Охорона праці як соціально-технічна дисципліна вивчає теоретичні та практичні питання безпеки праці, запобігання виробничому травмати-зму, професійним захворюванням і отруєнням, аваріям (катастрофам), пожежам і вибухам на виробництві. Вона вивчається з метою формуван-ня у майбутніх фахівців необхідного рівня знань та умінь з правових й організаційних питань охорони та гігієни праці, виробничої санітарії, техніки безпеки, а також активної позиції щодо практичної реалізації головного принципу Конституції України - пріоритетності охорони життя та здоров’я працівників відносно результатів виробничої діяльно-сті.
Предметом охорони праці як галузі знання є умови праці, а об’єктом її дослідження виступає виробнича система, яка включає лю-дину, машину (виробниче устаткування) та середовище, в якому здійсню-ється виробничий процес.
Методологічною основою охорони праці є системний підхід до ви-вчення організації праці з точки зору її безпеки, функціонування системи «людина - машина - середовище», аналізу фізичних, хімічних, біологіч-них, психологічних та соціальних факторів безпеки виробничого процесу та її організаційного і правового забезпечення.
10 Пожежа. Види пожеж
Поже́жа, також пожа́р[1] — неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що розповсюджується в часі і просторі[2]. Знищує матеріальні цінності, створює загрозу для життя людей, тварин, негативно впливає на навколишнє природне середовище. Спричинюється в основному необережним поводженням з вогнем, порушенням правил і норм експлуатації електричних приладів та виробничого устаткування, самозайманням матеріалів (речовин), кліматичними чинниками.
Види пожеж:
Є пожежі зовнішні (відкриті), наприклад степові, лісові, нафтових і газових фонтанів, і внутрішні (закриті), наприклад на шахтах.
В кожному просторі, охопленому пожежею, умовно розрізняють зони: активного горіння (осередок пожежі), теплового впливу й задимлення[3].
У зоні активного горіння матеріали взаємодіють переважно з киснем атмосферного повітря, відбувається тління, спостерігається полум'я, виділяються тепло і дим. Спалимі конструкції і матеріали під впливом тепла нагріваються і займаються, а неспалимі деформуються. Найбільші температури в цій зоні характерні для зовнішньої пожежі і становлять в середньому 1000…1250 °C (тверді матеріали), 1100…1300°С (рідини) і 1200…1350°С (горючі гази).
11. Основні законодавчі акти з питань охорони праці
Законодавство України про охорону праці – це сукупність загальних законівта спеціальних законодавчих актів, що регулюють відносини у галузі охорони праці.
До загальних законів, які визначають основні положення про охорону праці, належать Конституція України, Кодекс законів про працю, Закон України “Про охорону праці”. З ними тісно переплітаються Закони України “Про охорону здоров’я”, “Про пожежну безпеку”, “Про використання ядерної енергії та радіаційний захист”, “Про забезпечення санітарного благополуччя населення”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, “Про підприємства в Україні”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори та угоди”, “Про зайнятість населення” тощо.
Стаття 43 Конституції України гарантує право на працю, право на належні, безпечні і здорові умови праці. Ця ж стаття встановлює заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Стаття 45 гарантує право всіх працюючих на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, а також встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скорочену тривалість роботи в нічний час. Інші статті встановлюють право громадян на соціальний захист, що включає право забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (ст. 46); охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право знати свої права та обов’язки (ст. 57) й інші загальні права громадян, у тому числі право на охорону праці.
12. Облаштування і техніка безпеки в фізіотерапевтичних кабінетах.--
У фізіотерапевтичному кабінеті (ФТК) чи відділенні проводять електролікування, світлолікування, теплолікування, водолікування, грязелікування, аерозоль- і електроаерозоль терапію, лікування за допомогою інгаляцій та масажу.
Медичний персонал повинен проходити попередній і періодичні медичні огляди. До роботи на генераторах УВЧ і НВЧ не допускаються особи до 18 років. Перед роботою проводиться інструктаж, перевірка знань; повторний інструктаж робочого персоналу проводиться не рідше одного разу на рік. Зав. кабінетом (відділенням) повинен скласти інструкції, а керівник закладу – затвердити. Затверджені інструкції мають бути вивішені на видному місці.
Для проведення процедур за кожним видом лікування мають бути обладнані окремі приміщення. Допускається проводити в одному приміщенні електро- і світлолікування (за винятком стаціонарних апаратів УВЧ-генераторів та апаратів мікрохвиль). Не допускається розміщувати ФТК у підвальних або напівпідвальних приміщеннях. Підвальні приміщення використовують для зберігання грязі, розміщення котельної, компресорної. Усі кабінети повинні мати припливно-витяжну вентиляцію. Стіни на висоту 2 м мають бути пофарбовані олійною фарбою світлих тонів. Не можна облицьовувати стіни керамічною плиткою. На одну процедуру в кімнаті загальна площа має бути не менше 6 кв. м, а за наявності однієї процедурної кушетки – не менше 12 кв. м.
Для проведення процедур виготовляють спеціальні кабіни з пластмасових або ламінованих дерев'яних плит. Розмір кабіни: висота 2 м; довжина 2,2 м; ширина визначається розмірами апаратури і становить, як правило, 1,8-2 м. У кожній кабіні потрібно розмістити 1 кушетку, 1 стаціонарний аппарат для фізіотерапії, 1 бра для локального освітлення. У кабінеті для електро- і світлолікування виділяється спеціальний ізольований бокс площею 1,8 кв.м для підготовки лікувальних процедур (миття, кип'ятіння, сушіння гідрофільних прокладок, тубусів), приготування розчинів тощо.
Апаратуру у ФТК розставляють за схемою, затвердженою завідувачем відділення, щоб апаратура і пускові щитки були легкодоступні. Усі перестановки можна проводити лише при відповідному дозволі.
До початку роботи медичні сестри повинні перевіряти справність апаратури і заземлення дротів. За наявності несправності – негайно повідомити зав. відділення і одночасно зробити запис у контрольно-технічному журналі. Спеціаліст-електромеханік (фізіотехнік) повинен не рідше одного разу на 2 тижні проводити профілактичний огляд всієї електро- і світлолікувальної апаратури та усувати виявлені дефекти з відміткою про це в журналі. Щорічно має проводитись контрольна перевірка вимірювальних приладів апаратури для забезпечення правильного дозування фізіотерапевтичних процедур. Справність апаратури засвідчується в журналі особистими підписами техніка й зав. відділення, який підтверджує виконану роботу.
Для нормальної і тривалої експлуатації апаратури медична сестра щоденно на початку і наприкінці робочого дня повинна протирати апарати вологою серветкою. Пил із внутрішніх частин апаратів видаляє пилососом технік під час профоглядів. Для зменшення запиленості апарати в неробочому стані накривають простирадлами чи спеціальними чохлами.
13. Основні принципи трудового права.--
Трудове право України як складова частина загальної теорії національного права, як самостійна галузь права має певні принципи правового регулювання праці.
Термін "принцип" ( походить від лат. ргіпсіріит — основа). Принцип — це те, що лежить в основі певної теорії науки. Принципи права — це виражені у праві вихідні нормативно-керівні начала, що характеризують його зміст, основу, це закріплені в ньому закономірності суспільного життя.
Принципи правового регулювання праці можуть бути закріплені в законі ("Про зайнятість населення", "Про охорону праці"), а можуть і не закріплюватись у законі. Саме це й зумовлює різні підходи вчених-правознавців до визначення їх кількості та формулювання.
Згідно із загальною класифікацією правові принципи за сферою дії поділяються на три групи:
1) загально правові (законність, гуманність, демократизм, рівноправність тощо), що властиві будь-якій галузі права;
2) галузеві, що відбивають сутність конкретної галузі права;
3) внутрішньогалузеві, що виражають сутність конкретного інституту трудового права (принципи, які сприяють працевлаштуванню, винагороді за працю, розв'язанню трудових спорів тощо).
Поряд із зазначеним принципи трудового права виражають політику і мораль у галузі праці, тому значення основних принципів правового регулювання праці реально виявляється у тому, що в них:
1) закладено основу, ядро, що сприяє розвиткові всіх інститутів трудового права; визначаються шляхи створення, реалізації та захисту норм трудового законодавства. Хоча на відміну від конкретної норми права принципи не мають таких елементів, як гіпотеза, диспозиція і санкція, вони впливають на правову політику держави в регулюванні праці на підприємствах незалежно від форми їх власності;
2) визначено положення суб'єктів трудового права, їх права й обов'язки, зокрема рівність і свобода в галузі праці;
3) відображено основи, що об'єднують окремі норми трудового законодавства в систему галузі праці та сприяють розвитку трудового законодавства й застосуванню норм діючого трудового права.
У сучасних умовах розвитку України формулювання основних принципів трудового права тісно пов'язане, а точніше, зумовлюється змістом Конституції України, КЗпП України і міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною
14. Закон України « Про охорону праці».--
Закон України «Про охорону праці» — Закон України, що визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом (далі — власник) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Прийнятий 14 жовтня 1992 р.; закон діє у редакції від 21 листопада 2002 р. із наступними змінами.
